Олеський замок є, можливо, найвідомішим замком Львівщини, відродженим з цілковитої руїни. Зараз це – філіал Львівської Галереї Мистецтв, де експонуються зразки декоративного та ужиткового середньовічного мистецтва.
Минуле містечка та його укріплень, які були розташовані на давньому рубежі між Галичиною та Волинню ще у княжий період визначило подальшу долю Олеська в часи іноземних загарбань. Боротьба між Литвою, Польщею та Угорщиною за вигідний розподіл української спадщини в 14 ст. винесла Олесько на політичний горизонт, по якому розмежовувалась експансія найближчих сусідів. Тоді битви за Олеський замок мали важливе стратегічне значення як ключ до Волині чи Галичини, і власне тут проходила демаркаційна лінія державних кордонів.
Перша письмова згадка про Олеський замок датується 1327 роком, коли він перейшов у володіння Юрія – сина мазовецького князя Тройдена і руської княжни Марії. Юрія запросили бояри на галицько-волинський князівський престол після того, як згас рід Романовичів. Ця дата дозволяє припустити, що замок побудував один із синів галицько-волинського князя Юрія Львовича – Андрій або Лев.
Підвищення, на якому збудували замок, було основою укріплення. Нижче, по схилу гори, кільцем проходив вал із частоколом, а далі – ще одна лінія оборони – вал з водяним ровом. Пагорб оточувала заболочена непрохідна рівнинна територія. На вершині пагорбу було збудовано фортечний, овальний в плані мур, близько 130 метрів за периметром.
Положення замку на кордоні Литви і Польщі зумовило постійну боротьбу за нього та часті зміни власників. З 1340 року володарем Олеської фортеці став литовський князь Любарт, а у 1366 році її відвоював польський король Казимир Великий. Згодом Казимира на польському королівському престолі змінив Людовік, який одночасно був і угорським королем, який передав Олеський замок у власність Опольському князю Владиславу – останньому князю Галичини. Владислав Опольський проводив політику окатоличення галицьких земель. Він добивався від Риму права на створення окремої галицької митрополії, але зрозумівши безперспективність своїх планів, в 1375 році передав Олеський замок, разом з Рогатином і Тустанню, у власність галицькому єпископу. Це викликало протест руського населення. Вибухнув бунт і замок на два роки (до 1377) перейшов у руки повстанців. Король приборкавши повстання розмістив у замку угорський гарнізон, що мав охороняти навколишні землі від зазіхань литовців. Литовський князь Любарт не втрачав надії повернути собі Олесько, його загони частенько перевіряли міцність замкових мурів та рівень готовності гарнізонних вояків. Угорцям це дуже не подобалось, тому відразу після смерті Людовіка, в 1382 році за викуп вони віддали замок литовцям.
В 1385 році Польща і Литва уклали Кревську унію – договір за яким вони об’єднались в одну державу – Річ Посполиту. Дуже великі зміни відбулись в Україні після Кревської унії. Вітовт та Ягайло почали ділити руські князівства, які до цього часу жили майже не відчуваючи, що вони належать до Великого князівства Литовського. Олеський замок під час цих буремних подій залишався прикордонним форпостом Свидригайла. Майже півстоліття він був неприступним для польських магнатів.
У 1431 році Ягайловий прибічник, князь Казимир Мазовецький із значним військом рушив на Олесько. Почалася облога, яка тривала шість тижнів. Але замок, оборону якого очолював Івашко Преслужич з Рогатина, на той час староста Олеська, так і не змогли захопити.
Після укладення перемир’я між Ягайлом та Свидригайлом (2 вересня 1431 року) Волинь, Галичина та Західне Поділля були остаточно прилучені до Польщі. Але Олеський замок офіційно залишився власністю Свидригайла та його бояр. 18 жовтня 1431 року король офіційно видав олеським боярам документи на володіння землями. Але вже 26 жовтня Олеська фортеця порушила угоду – її гарнізон напав на володіння польського судді Давидовського.
У 1432 році Олеський замок після тривалої облоги був здобутий військами польського короля Владислава Варненьчика і переданий разом із навколишніми землями у вічне користування Янові із Сєнна, синові Добєслава, нащадки якого почали називатись Олеськими. Так упала остання руська фортеця на галицьких землях. Почалися жорстокі утиски населення. Як символ окатоличення в кінці XV століття в Олеську звели костьол.
Після смерті Яна із Сєнна, Олесько разом із замком одержав його син Петро, після нього дістали у спадщині по половині його дві дочки, а за їхніми чоловіками замок перейшов до родин Каменецьких і Гербуртів.
Під замком, там, де є химерні скульптури і трохи далі, там де пливе невеличка річка з містком, яка нагадує болото, кажуть можна почути зітхання душі, що не може знайти спокою. Існує романтична і трагічна легенда з тих часів про нещасливе кохання молодого магната Жолкевського, котрий постійно сватався до дочки Даниловича. А той звичайно, хотів бачити свого зятя багатим і впливовим, проте Адам, на його думку, далеко не відповідав цим критеріям. Отже, якось настав той час, коли Адам Жолкевський під час гри в карти захотів отримати чітку відповідь. А коли почув відмову, то в тому ж залі покінчив із собою. Його як самогубця не ховали на цвинтарі, а просто викинули в болото, яке було біля замку.
Олеський замок відомий у польській історії ще й тим, що 1629 року тут народився онук Даниловича, майбутній король Польщі Ян ІІІ Собєський. Існує легенда про народження цього одного з найвизначніших польських королів і полководців. Він народився під час грози; на замок ще й тоді напали татари… Коли бабка повитуха поклала немовля на чорний мармуровий стіл, вдарив дуже сильний грім, стіл тріснув, і бабка оглухла. Відразу ж з’явилося пророцтво про те, що новонароджений буде незвичайною людиною… Пророцтва переслідували Собеського все життя.
З 1647 року Олесько перейшло у власність Андрія Конєцпольського, а 1725 року один із синів Собєського, Костянтин, продав Олесько Жевуським. Цей рід довів замок, по суті, до руїни. Незважаючи на величезні прибутки Жевуських, вони через надто «веселий» спосіб життя потрапили в борги, і їхні маєтки наприкінці 18 століття пішли з молотка.
1882 року Олеський замок, як державну пам’ятку, купило Товариство опіки над замком в Олеську. У свої подальшій історії замок багаторазово страждав від руйнацій: декілька пожеж і сильний 15-хвилинний землетрус 1838 року спричинили до руйнування мурів замку, також було сильно пошкоджено його ліве крило. А вже за совєтських часів 1951 року сталася нищівна пожежа фортеці від удару блискавки… Незважаючи на все це, замок вистояв. Коли Галичина була приєднана до СРСР, в замку організували табір польських військовополонених. А з 70-х років минулого століття тут виставлена експозиція Львівської Галереї Мистецтв.
Ще одна з багатьох легенд стосується монастиря капуцинів з костелом Святого Антонія неподалік Олеського замку. Колись давно, власне на день Святого Антонія монах, чех за походженням Ян Каспер стрибнув у глибоку криницю. Він зіпсував свято тисячам прочан, що прийшли в монастир на відпуст і чудодійне зцілення. Брати по вірі були впевнені, що Бог простить йому цей гріх, адже Ян був душевнохворим. Про цей прикрий випадок навіть зроблено запис у літопису замку. Однак кажуть, що дух монаха не заспокоївся.
Народна версія цієї легенди трохи інша. Вона говорить, що при житті монах Ян був лихої слави, бо ходив до легковажних жінок. За це його замурували живцем десь між товстезними стінами, прирікши на голодну смерть. Під час реконструкції начебто знайшли його скелет, але за чиєюсь нерозумною витівкою кістки спалили. Цей переказ настільки популярний в Олеську, що його мешканці стверджують, ніби часто бачать тінь ченця під монастирськими стінами.
Може й вам колись пощастить побачити тінь легендарного монаха, якщо ви відвідаєте чудовий Олеський замок.
