Зарваниця – величний марійський центр Західного Поділля – віками була для українського народу форпостом християнської віри і джерелом життєдайної сили. Доля цієї: святині невіддільна від історії краю, його людей. В часи радості чи підневільного життя ішли вони завжди разом, утверджуючи моральну чистоту Божого Слова у серцях вірних, передаючи, як факел самопожертви, від покоління до покоління духовні та національні традиції греко-католицької церкви.
Протягом століть народжувались і зникали міста і села, у бурхливих лавинах подій губились імена і дати, та не тьмяніла яскрава зоря Зарваниці, її віковічна слава. Вона, як неопалима купина, оживала із руїн, оновлювалась, оберігаючи найцінніший скарб – чудотворну ікону Матері Божої, яка у часи лихоліть і в хвилини радості прикривала своїм омофором спраглі душі далеких предків і нинішніх поколінь, що несли і несуть за Її ласки і щедроти свої молитви та одкровення. І так буде вічно, бо вічна Зарваниця як духовний осередок і святе місце на золотій подільській землі.
Про походження Зарваниці, перша письмова згадка про яку відноситься до 1458 раку, існує декілька версій, хоча вона має давню історію. На території: села, як засвідчують археологічні знахідки, жили люди в кінці мідно-кам’яного – початку бронзового віку.
За народними переказами, з появою чудотворної ікони Богоматері пов’язуються початки зародження Зарваниці. Місцина над Стрипою стала надійним прихистком християнства під час лиховісного смерчу монголів на терени Русі-України.
Коли у 1240 році дощенту був зруйнований золотоглавий Київ, ченці понесли, як Боже знамення, терплячи неймовірні випробування, на захід своєї єдиної держави найвищий символ набожності.
Один із київських монахів чудом врятувався від ворожої навали і опинився на галицькому Поділлі в лісах над рікою Стрипою. Зморений довгим і далеким шляхом, він закріпився водою, перегодом сердечною молитвою просив Матір Божу, щоб захистила його від ворогів, взявши під свій покров у цій незнаній околиці. Довге скитальство та нестерпний голод так знесилили його, що, умиротворений надією на допомогу Богоматері, чернець заснув.
У сні відкрилась перед ним райська місцина: оповита чарівним серпанком долина, погаптована різнобарвними квітами і освітлена дивним сяйвом. В його блиску з’явилася Непорочна Maти Божа з двома янголами, які мали в руках білі лілії. Чернець упав перед Пречистою Дівою Марією на коліна. Вона із усміхом подала йому в руку край свого омофора. Пробудившись, монах побачив чудову долину, оточену віночком густого лісу. Раптом у росяній траві засвітилося джерело чистої води, а над ним спалахнув небесним промінням образ пресвятої Діви Марії з малим Ісусом на руках.
Чернець пригадав сон і склав поклін Пречистій. Це місце, де зарвав його сон, назвав Зарваницею. Спочатку він встановив хрест, а згодом збудував біля кринички каплицю і примостив у ній ікону Богоматері.
Сюди, почувши про чудо, почали приходити люди і поселятися. 3 роками у затишному видолинку виросли монастир і селянські обійстя. Так почалася Зарваниця.
Про славу Зарваниці дізнався хворий князь Теребовлянський Василь і послав своїх слуг за чудотворного іконою та ченцем, але монах відповів: «Як князь хоче бути здоровий, хай прийде сам до Пречистої Діви!» Його привезли сюди, і він зцілився. На знак подяки за одужання князь побудував церкву вище джерела. Це місце, де вона стояла, ще досі називається «білим каменем». До неї перенесли ікону пресвятої Божої Матері.
Серед старожилів побутує ще один переказ щодо початків заснування села сербами, які після битви з турками на Косовому полі в 1389 році емігрували в Україну. Вони над джерелом збудували дерев’яну церкву Пресвятої Трійці. Їх поселення спершу називалося Сербаниця, а пізніше стало Зарваницею. Серби привезли з собою рукописи, книги апокрифічного змісту, чудотворні ікони.
Зрозуміло, що Зарваниця на основі скупих історичних даних та народних переказів існувала у княжому періоді, мала церкву біля джерела, а пізніше – монастир. Після татарських і турецьких орд село, через яке проходив шлях за захід, було не раз знищене до тла. Сюди прибували нові монахи, серед них, можливо, були і сербські ченці, які відновлювали знищений духовний центр над Стрипою.
Однак деякі науковці сходяться до думки, що назва села пішла від місцевості, на якій воно знаходиться. Коли згори дивитися на Зарваницю, то видно, що вона з трьох боків оперезана рікою Стрипою, ніби ріка зарвала шмат землі і стала природним захисником для жителів від нападів ворогів. Для його оборони було викопано із висипаним високим валом рів, який з’єднав Стрипу, що омиває населений пункт із трьох боків, і збудовано в’їзну браму. Збереглися письмові свідчення про існування в середні віки мурованого замку, який знаходився на присілку Полісюки. Руїни фортеці збереглися до наших днів.
Наприкінці XIV ст. князь Владислав Опольський передав Зарваницю і її навколишню територію у спадкове володіння. Господарями села у XV ст. були шляхтичі Зарваницькі, у наступні віки – Ходоровські, Умінські, Тимборські, Маковецькі, Вистемпи, Куровські, Овадовські.
Від Овадовських Зарваниця переходить до воєводи Чернігівського Петра Мйончинського, який коштами підтримував місцеву церкву. Після його смерті власниками села стали внук Ігнатій і правнук Матей. У 1836 -1864 роках Зарваниця належала Томашу Окоцькому, потім до 1910 року – Зеферину Охоцькому та його спадкоємцям. Кілька років селом володів єврей Фелікс Вайсгляс, від якого 1913 року його відкупив митрополит Андрей Шептицький. У власності митрополії Зарваниця знаходилась до жовтня 1939 року.
У 1662 -1688 р.р. Зарваницю кілька разів спустошували турки і татари. Вони спалили селянські оселі, церкву і монастир. Багатьох людей було вбито, захоплено у полон. Однак ікону Божої Матері вдалося врятувати. Її було перенесено до нової дерев’яної церкви, побудованої в центрі Зарваниці. В ній помістили також чудотворний образ – образ Розп’ятого Спасителя, який коронував в 1742 році львівський митрополит Атанасій Шептицький.
У 1754 року дерев’яна церква згоріла. На місці, де вона стояла, отець Петро Білинський поставив кам’яний хрест. Цього ж року за допомогою тодішнього власника села графа П.Мйончинського завершено спорудження храму Пресвятої Трійці. Її будували із каміння, взятого зі зруйнованого татарами замку в Полісюках. Це був четвертий храм з часу заснування Зарваниці і його освятив отець Ілій Білинський.
В 1867року заходами пароха о. Порфирія Мандичевського урочисто короновано ікону Зарваницької Матері Божої, а старанням кардинала Івана Сімеоді папа Пій IX надав Зарваниці відпустового значення. Відтоді починаються відпустові дні, коли тисячі прочан відвідують це святе місце. В 1893 році біля джерела вимурувано каплицю.
Великої шкоди релігійному розвою Зарваниці завдала Перша світова війна. У 1916 році було спалено частину селянських будівель і монастир, який через шість років був заново споруджений біля дерев’яної монастирської церкви. У його будівництві матеріально допоміг митрополит Андрей Шептицький. Biн 1922 року побував у Зарваниці. Часто відвідував Зарваницю майбутній патріарх Української греко-католицької церкви Йосиф Сліпий. Монастир мав також свій водяний млин і пекарню, опікувався бідними людьми.
Духовне життя села почало набирати нової сили із приходом на парафію о.Василя Головінського, який розгорнув широку громадсько-політичну діяльність серед населення, за що у 1930 році зазнав пацифікації польської офензиви. При підтримці владики Никити Будки, який жив і працював у Зарваниці в 1931 – 1939 роках, він звів парафіяльний будинок, дзвіницю, відновив церкву.
Для прочан, що тисячами відвідували в літню пору святе місце, отець Ярослав
Княгиницький видавав часопис «Зарваниця». Biн разом з інженером Л.Кобринським відкрив сільський кінотеатр. Люди мали можливість дивитися духовні фільми, зокрема кінострічку «Життя, муки і смерть Ісуса Христа».
Вересневі події 1939 року обмежили душпастирську роботу о.Василя Головінського. Більшовики заборонили йому навіть відправляти на церковному майдані. У 1944 році було знищено дерев’яну монастирську церкву, через два роки – монастир, а 1961 року – каплицю. Життєдайне джерела обгородили колючим дротом. Ставили міліційні заслони у відпустові дні.
Та ніщо не могло зупинити потік прочан до цілющого джерела. У лісі та в хатах проводилися підпільні богослужіння. В 1975 році завідателем поруйнованої більшовиками церкви у Зарваниці був призначений отець-митрат Василь Семенюк. Він із благословення блаженної пам’яті митрополита Володимира Стернюка, працюючи душпастирем у катакомбових церквах, водночас став керівником підпільної духовної семінарії. Так тривало аж до перебудови.
Незважаючи на шалений опір місцевої влади, владика Павло Василик постійно відправляв богослужіння у Зарваниці, а в 1988 році очолив святкову відправу на честь 1000-тгіття Хрещення Русі України. 23 листопада 1989 року отець- митрат Василь Семенюк разом з о. 3іновіем Монастирським та о. Іваном Якимовим у місцевій церкві, куди було перенесено чудотворну ікону Богоматері, яку в роки Другої світової війни перековували у Львові, а згодом – у Зарваниці. 3 цього часу подільська святиня виходить на нову дорогу духовного відродження, щоб виконувати свою постійну місію – бути світильником Божим на нашій землі. 3 благословення архієрея Михаїла Сабриги отець-митрат Василь Семенюк, нині єпископ-помічник Тернопільсько-Зборівської єпархії, при активній участі парафіян і семінаристів відбудував у 1991 році капличку біля джерела, відремонтував знищену церкву, спорудив біля неї велику каплицю, у якій відправляються під час відпустів богослужіння, а також Хресну дорогу.
Зведено реколекційний будинок, де проводять реколекції священики багатьох єпархій, семінаристи, родини, молодь, діти. Відбудовані Свято троїцький монастир Студійського Уставу та монастирська церква.
У Зарваниці почало створюватися підґрунтя для проведення всенародних
дійств. Цьому сприяли відвідання відпустового місця у 1991 році блаженної пам’яті патріархом Мирославом Іваном кардиналом Любачівським, у 1993 році – блаженної пам’яті архієпископом Володимиром Стернюком, в липні 2002 року – главою української греко- католицької церкви Любомиром кардиналом Гузаром, іншими високими духовними особами.
Особливо масовими стали всенародні прощі з нагоди посвячення українського народу під покров Пресвятої Богородиці (18 – 21 травня 1995 р.) та відзначення 400-ліття Берестейської та 350-ліття Ужгородської уній (17-19 травня 1996 р.).
Зарваниця ще не зустрічала так багато людей.
25 – 27 липня 1997 року проходила зустріч прочан у рамках підготовки святкування 2000-ліття народження Ісуса Христа і її девізом стали слова: «Ти Христос-Син Бога Живого», наступного року із молодіжних проблем. Відпуст у липні 1999 року був приурочений мученикам Української греко-католицької церкви двадцятого століття, а в 2000 році – ювілею Христа Спасителя, наступного року – 100-річчю від початку патріаршої діяльності митрополита Андрея Шептицького, в 2002 році – 110- річчю від дня народження митрополита Йосифа Сліпого.
Жодне дійство не обходиться без Зарваницької Матері Божої. Перед Її престолом у церкві Пресвятої: Трійці прочани просять у Неї ласки і порятунку. Вона зосередженим, спокійним зором, тримаючи у лівій руці малого Ісуса, випромінює тепло добра і милосердя, зворушує ніжністю і людяністю. Короновані Мати і Син на образі органічно, як небо і земля, пов’язані в єдине нерозривне ціле. Небесну Богоматір ще з часу прийняття християнства шанує український народ, бо вона уособлює земну матір продовжувачку і берегиню нашого роду, Матір-Україну.
Ікона Зарваницької Матері Божої одна із найдавніших в Україні. Вона дійшла до наших днів із тринадцятого чотирнадцятого століття крізь смерчі спустошень і пожежі лихоліть. У 1921 році мистець Петро Холодний її реставрував і здійснив копію. Після Другої світової війни місцеві жителі Павло Деркач і Юлія Монастирська повернули її зі Львова ї переховували ікону вдома; а в 1988 році передали до храму Пресвятої Трійці. Відтоді вона знову на своєму звичному місці. Символічно, що під час офіційного візиту в Україну I Папа Римський Іван Павло II у червні 2001 року помолився біля цієї ікони, яка була привезена із Зарваниці до Української греко-католицької церкви на Аскольдовій могилі у Києві.
Ще одну ікону Зарваницької Матері Божої відтворив у Філадельфії (США) знаний живописець Петро Андрусів для української церкви, збудованої заходами о. Василя Головінського, колишнього священика Зарваниці. Цю ікону в 1973 році освятив Блаженніший патріарх Йосиф Сліпий.
Новим духовним злетом для Зарваниці стала підготовка до відзначення 2000-ліття народження Ісуса Христа. Село набуло неповторних світлих обрисів, змінило своє обличчя. Створилася колоритна панорама монументального мистецтва на західній околиці Зарваниці. Про це колись мріяв владика Никита Будка, якому під час прощі 2000 року було освячено і встановлено меморіальну дошку на фасаді парафіяльного будинку. На схилі гори виріс величний собор Зарваницької Матері Божої, який освятив і провів у ньому першу Архієрейську Літургію нинішній глава Української греко-католицької церкви Любомир кардинал Гузар.
Тож 22 липня 2000 року людський потік плив центральною дорогою від старої церкви Святої Трійці до собору; котрий справив на вірних велике враження своєю монументальністю, органічно вписуючись у місцевий ландшафт, створюючи архітектурно-мистецький акцент, що у просторовій композиції пов’язується з ансамблями інших споруд та Хресною дорогою.
Тернопільському архітектору Михайлові Нетриб’яку у співавторстві з Анатолієм Водоп’яном та Ігорем Гебурою вдалося поєднати можливості сучасних архітектурних символів із традиціями давньоруської архітектури, що є синтезом центробанної, круглої та багатокутної будівлі. Навпроти собору в центрі майдану споруджено архітектурну композицію іконі Матері Божої Зарваницької (скульптори Олесь Маляр і Дмитро Пилип’як, архітектор Данило Чепіль).
На висипаному пагорбку встановлено гранітний постамент. Він ніби одухотворений фундамент для декоративної монументальної відкритої каплиці, в центрі якої випромінюється стела із зображенням ікони Зарваницької Матері Божої. Композицію увінчує корона із хрестом. Цей оригінальний пам’ятник утверджує єдність нашого народу від часів Русі-України до наших днів. Знаменно, що декілька років тому в Києві споруджено пам’ятник святій княгині Ользі з того самого, що і тут, білого мармуру, привезеного із кар’єру Біянка Карара» м. Верони (Італія). Здається, Богоматір із вишини вбирає у себе щирі молитви прочан, стишує благодатною водою із джерела їх душевний та тілесний біль.
Неподалік вражає силует чотириярусної дзвіниці, яка стала вертикальним завершенням комплексу Зарваницької Матері Божої. Її висота із хрестом сягає 75 метрів. Перший ярус у плані прямокутний, інші восьмигранні. Дзвіниця увінчується куполом. П’ять дзвонів, виготовлених в Україні та у відомій дзвонарні Фальчинських у Перемишлі (Польща), встановлені на дзвіниці, розносять на всю околицю Божу благовість. Між собором дзвіницею вимурувано бювети, де прочани можуть брата воду, що тече із цілющого джерела.
Біля Стрипи виросла надбрамна церква Благовіщення, яка доповнює ансамбль ніби запрошує прочан до духовного центру, настроює їх на урочисто піднесений лад. Для зручності вона має широкий центральний і два бічні входи. Будівля своєю мініатюрністю, наче квітка, вписується y букет Зарваницької святині. Це зримо підкреслює її чотирипелюстковий купол. За вхідною брамою богомольцям відкривається великий майдан, різнобарв’я квітів і Хресна дорога.
У південній частині села збудовано співоче поле для проведення мистецько-духовних заходів. Воно має вигляд амфітеатру i вміщає до 50 тисяч глядачів.
Оновлена, у найвищому розквіті, як духовна перлина. Зарваниця сповна розкривається учасниками Всеукраїнських прощ. Піднята із руїн велична святиня підтверджує невмирущість Української церкви. З кожним роком Зарваниця, йдучи у третє тисячоліття, стає своєрідним осередком зміцнення нашого християнського духу, єднанням із Богом в ім’я розбудови соборної України.
