Історія Старого Села тісно переплетена із його околицями. Той же, Звенигород, який є тепер звичайнісіньким селом, колись був столицею Червоної Русі.
Давня історія
Краєзнавець ХІХ Антоній Шнайдер на підставі втрачених на даний час письмових пам’яток зробив висновок, що Старе Село разом з Давидовом і Черепином первісно мали назву Черепів.
Ще в період Давньої Русі ціла територія Черепова розділилась на декілька громад: Старе Село, Давидів (від імені князя Давида із Звенигородської лінії), Черепин, і, мабуть, Пліхів. Однак найбільший внесок у вивчення минулого Черепина зробила експедиція, очолювана львівським археологом Л. Крушельницькою, праці якої на цю тематику публікувалися в археологічній літературі.
Групу пам’яток ранньоскіфського часу, знайдених на цій території, Л. Крушельницька називає черепинсько-лагодівською. Ця група добре досліджена і вивчена. Там виявлено два великі поселення і один могильник. Тому, власне, тут існували великі поселення, як Черепин і Лагодів, залишки яких свідчать про землеробство і добре розвинуте тваринництво. Л. Крушельницька вважає також, що “немаловажним у господарстві цього району було і мисливство. Це підтверджується знахідками численних кісток деяких тварин: кабанів, оленів, козуль і лисиці, навіть ведмедів і тура, аналіз яких провів К. Татаринов. Пам’ятки належать до доби раннього заліза.
Княжі часи
Перша письмова згадка про Старе Село, як складової частини колишнього Черепова, походить з 1454 р., коли вельможа Ян Завіша призначив дотацію для костелів цього села – в грамоті відзначалось, що основним джерелом прибутків місцевого ксьондза мала служити корчма.
Ян також призвав в Старе Село багато польських родин з своїх сіл. В якості приданого село дісталося чоловіку Барбари Завіши – Станіславу Тенчинському, а після його смерті – другому чоловіку Барбари, великому гетьману коронному Яну Амону Тарновському (помер в 1561 р.). Він віддав ці володіння у посаг своїй доньці Софії (померла в 1570), нареченій князя Василя-Костянтина Острозького. Вже в той час в селі була церква Усічення голови св. Івана.
Теперішня церква Усічення голови св. Івана, яка знаходиться на північно-західній околиці села, є дещо перебудована, хоч є пам’яткою архітектури, рік заснування якої датується 1752 роком.
Церква ця мала бути не тільки пам’яткою першого перебування князя Острозького у Старому Селі, але одночасно була пам’яткою на спільній могилі замордованих татарською ордою у 1575 році місцевих селян.
Онука князя, Єфросина, одружилась з князем Олександром Заславським, який і отримав титул князя Острозького.
Татари Старе Село, що лежало при Волоському шляху, під час своїх набігів не обминали — перший з зафіксованих стався в 1498 році. Багато разів татари і турки руйнували село, забирали селян у ясир або убивали. Отже, очевидно це і посприяло будівництву замку.
Замок у Старому Селі
Відомості про замок у Старому Селі досить суперечливі.
Найбільше відомо про замок із дослідження Антонія Шнайдера, однак, дуже прикро що у своєму дослідженні він не зазначив джерел на основі яких він побудував свої висновки.
За даними Шнайдера, будівництво замку розпочав у 1642 р. Владислав Домінік герой „Потопу” Генріка Сєнкєвіча, — і сталося це в 1642 році (за версією Антонія Шнайдера). Правда, інший краєзнавець — В. Лозинський — називав іншу дату: 1654 рік. Польські джерела вказують, що замок тут і взагалі був з часів Яна Завіші, а князь Заславський і Острозький просто замінив дерево на каміння та цеглу. Встановити, яка з версій правдива, зараз майже неможливо — як і довести правдивість легенди про зведення замку, яка пояснює, чому стіни дожили до ХХІ століття.
Один з шляхтичів міста за свої провини був засуджений на смертну кару. Та можновладці дали йому ще один шанс: зможе привезти віз (інші версії легенди кажуть: два вози) яєць для будівництва, та так, щоб жодне не розбилося — подумають ще судді, чи варто його голову від тіла відділяти. Розіб’є хоч яйце — то…
Шляхтич єдиний шанс вижити втрачати не хотів. Яйця всі привіз цілими – вареними. Люди замислились, що з хитруном робити — і таки вирішили стратити.
За давнім звичаєм в будівельний розчин при зведенні старосільського замку додавали яйця і молоко — цементу тоді не було. До вапна, тоді часто додавали падаль, молоко, яйця та інші продукти.
Фахівці зробили висновки, що під час будівництва Карлового мосту в Празі дійсно використовували свіжі курячі яйця. У середньовіччі для міцності в будівельний розчин додавали безліч різноманітних компонентів тваринного і рослинного походження – молоко, сир, волову кров, жовч, а також вино або пиво. Та й кам’яниці львівської Площі Ринок будовані таким же чином.
У 1648 р. під час визвольної війни українського народу війська під проводом Богдана Хмельницького здобули цю фортецю і знищили її дощенту. Водночас популяризатор історії Східної Галичини В. Лозинський подає, що замок побудовано 1654 р., а вже 30 років потому він був у руїнах.
Версію Шнайдера майже дослівно відтворено у “Нарисах історії архітектури УРСР”. Сьогодні це не просто з’ясувати через брак достовірних відомостей і архівних документів.
Відомо лише, що Заславський не відмовився від підняття руїн цієї фортеці, адже за її мурами можна було безпечно заховатися. Фортеця була настільки сильною, що вже під час другого походу Богдана Хмельницького на Львів витримала облогу козацьких загонів, а в 1672 р. цей замок не піддався туркам.
За залізничною станцією колись росли дві старі липи — зараз від них лишилися тільки пеньки. Переповідають, що на цьому місті під час облоги 1672 року пострілом із замку було убито турецького ватажка.
Восьмиметровим замковим стінам в два метри завширшки і високим баштам (по 14-16 метрів заввишки) допомагали й мочарі, що оточували форпост з усіх боків, поруч була й гребля.
По периметру стін йшла оборонна галерея для замкового гарнізону. На замковому подвір’ї розташовувалася каплиця, палац та господарські приміщення. З документів XVII століття відомо, що на той час у замку було 8 гармат, 13 моздир, багато рушниць, самопалів та холодної зброї.
Пізніше замок переходив з одних рук до інших і зовсім занепав. Лише Сенявські (на початку XVIII ст.) його відреставрували і перенесли сюди зі Львова, перед наступом шведів, арсенал. Перед тим арсенал Сенявських містився у теперешньому приміщенні відділу мистецтва бібліотеки НАН України (колишня бібліотека Боворовських). Замок укріпили гарматами, моздірами та іншою зброєю. Однак після 1731 р., коли замок перейшов до Чарториських, він почав сильно занепадати. А остаточна його руїна почалася з 1809 р., коли він став власністю магнатів Потоцьких. Так і стояв замок півтора століття без жодного догляду, оскільки замкову резиденцію перетворили на пивоварню, винокурню, різні склади тощо.
Час зробив своє, ніхто не дбав навіть про рештки цих розвалин. Стіни замку збереглися порівняно непогано. З шести башт збереглися три, на стінах зрідка розкидані бійниці. На сьогодні практично в жодному з українських замків не збереглися оборонні стіни. Башти є вищими від стін, цим досягається монолітність споруди. Дуже привабливою, навіть до сьогодні, є східна башта, завершення якої вирізьблено з каменю у вигляді розгорнутої корони.
Колись замок був оточений валами і глибоким ровом. До замку вела дорога через болота, греблю, звідний міст від півдня, а у XVIII ст. побудовано браму від заходу. Вона не збереглася. Як і західна вежа, арсенал — той розібрали на каміння до фундаментів. На найбільшій, триярусній вежі колись було можна побачити герби Огончик (Ogonczyk) i Леліва (Leliwa), а також герб з буквами: WDXOYZWSLS, що означає “Wladysiav Dominik Xiaze Ostrogski y Zaslawski Woiewoda Sandomerski Lucki Sterosta”.
Посередині південно-східної стіни стояла ще одна в’їздна башта, гроші на яку дала Катерина Радзівілл. Їй пощастило найменше з усіх замкових будівель: вона зруйнувалася ще до того, як хоч хтось встиг її описати чи замалювати. Капличка, що стояла біля брами, теж прожила недовго.
Середньовічним довгобудом був і палацовий корпус: його так жоден з господарів до пуття й не довів. Про це свідчить й документ, що описує руїну замку в 1687 р., написаний тогочасним власником Старого Села Миколаєм Стшалковським.
У вісімнадцятому столітті новий власник Старого Села, магнат Адам Миколай Сенявський, відреставрував малопотрібний при новітніх військових конфліктах форпост, посилив гарматами і моздірами та пристосував його під арсенал, який перед наступом шведів перевезли сюди зі Львова. Та вже в 1731 році, коли фортеця потрапила до нових господарів, Чарториських, вона почала з могутньої амазонки перетворюватись на немічну бабусю. Магнати мешкали в своїх маєтках, Старе Село було для них далеким і нецікавим.
Коли ж Ізабела Чарториська в 1809 році подарувала замок своїм онукам Потоцьким, старим охоронцем села і взагалі перестали опікуватись: бовваніє серед села, ну і нехай. Останнім власником твердині до вересня 1939 року був ланцютський ординат Альфред Потоцький.
Замок встиг побувати винокурнею і складами. Ha початку ХІХ століття частину приміщень було перероблено на броварню. До речі, пиво, розлите в замкових стінах, користувалося попитом. Наприкінці ХІХ століття на подвір’ї фортеці виросли вбогі селянські хатини. Їх рештки розібрали зовсім недавно.
В підземелля зараз входу немає, їх засипали. Спроби відновлення замку трапляються регулярно ще з 1970-х років, але завершити справу коштів не вистачає. І знову в кінці 2009 року Обласна рада розглядала можливість відновлення памятки, проте поки результату немає. Сільський голова вже не раз прохав районну адміністрацію виділити кошти хоча б для найняття замкового сторожа.
У Старому Селі окрім замку розміщена ще одна пам’ятка архітектури.
Церква Усічення голови св. Івана
За часів Костянтина-Василя Острозького у Старому Селі також повстала перша православна церква Усічення голови св. Івана, біля якої пізніше був збудований старосільський замок. Церква ця мала бути не тільки пам’яткою першого перебування князя Острозького у Старому Селі, але одночасно була пам’яткою на спільній могилі замордованих татарською ордою у 1575 році місцевих селян.
Дерев`яну церкву можна знайти на північно-західній околиці села, на схилі, навколо неї розміщений старий цвинтар. До неї веде крута доріжка від головної вулиці. Дерев`яний храм Усічення голови св. Івана Хрестителя існував тут вже на поч. XV ст., коли Старим Селом володів великий коронний гетьман Ян Тарнавський. У 1742 р., очевидно, на її місці побудували існуючу сьогодні церкву, яка тоді, була триверхою. Через сто років її реставрували. До східної та західної частини звичайної, тридільної церкви, добудували відповідно захристію і продовження бабинця. Головний вхід із заходу закрили, а зробили його з півночі. Очевидно, після добудов, приблизно 3/4 зовнішньої поверхні дерев`яної церкви покрили листовим оцинкованим залізом. Має вигляд своєрідного панциря. Церква довга, розміром 22,1 х 5,9 м., проте низька. Поруч із храмом, з південної сторони, розташований цвинтар, а з північної сторони – дерев`яно-мурована дзвінниця, розміром 4,8 х 4,8 м.
Костел
Місцевий костел Найсвятішої Трійці разом з господарством ксьондза, що був збудований недалеко замку на так званому Гарбові, згідно з стародавніми документами, які на час дослідження застав очевидно, Антоній Шнайдер, збереженими в копіях у парафіяльному архіві, костьол був заснований у 1454 році за часів Яна з Гарбова.
Первісний костел неодноразово знищувався ворогами і був перебудований з дерева в кінці XVII ст. і в такому стані існував аж до початку XIX ст. Похилений від часу, він був розібраний у 1830 році, а замість нього за кошти тодішнього пана був збудований у 1835 році новий мурований костел. Те що залишилось від старого костелу: деякі матеріали та приладдя були роздані по сусідніх парафіях.
